Точка перетину

16:14 2015-10-15 9

Рейтинг 3.5/5, всего 1 голосов

Все починалося весело. Недавно ми з однією дівчиною йшли Подолом. Розминулися з якимось чоловічком. Сутеніло, і я не впізнав його. Він сам гукнув нас, уже з відстані, й підійшов.
Ще з кінця сімдесятих я часто бачив його на розі Пушкінської та Прорізної, де тусувалася столична богема. Хто він і як звуть не знав. І ось він каже, що написав мемуари й хоче подарувати. В його великій торбі дзвеніло скло. Пояснив, що то банки, бо він провідував тітку в лікарні. Дав потримати пакет з банками моїй супутниці (вона засміялась) і дістав книжку з дна торби. На обкладинці угледів його ім’я не зайве, щоб подякувати на прощання. Отже, в нас була одночасна молодість, і я почав нетерпляче гортати книжку, ще до того, як залишився сам. Хто ж знав, що ця зустріч, спочатку трохи курйозна, обернеться вночі безсонням дурним, тягучим і безвихідним?
Ця книжка нагадала про те, про що краще не думати, коли живеш у Києві. Автор з тих людей, які тут народилися і які люблять це місто, але для них усі інші, хто родом не звідси вчєрашніє колхознікі. І це для автора справді драма, що змушує до риторичних запитань: ах, ну чому тут нема моральних авторитетів, таких як Алєксандр Ісаєвіч чи Дмітрій Сєргєєвіч?! Книжка повна цими охами-ахами, це той колоніальний Київ, яким він є в довгих паузах між своїми Майданами. Добре це описав колись інший киянин в «Белой гвардии», де панове офіцери дивуються, звідки взявся цей Петлюра, хоча вони з тим Петлюрою, не перетинаючись, роками ходили на службу по одній вулиці, тільки він звертав на Велику Підвальну, а вони йшли далі, до Першої гімназії. Отут і починається моє безсоння. І не так шкода, що в нас була з автором мемуарів спільна молодість, чорт з нею, а шкода, що в нас із ним однакова самотність, яку, одначе, нам вже не вдасться зробити спільною.